bobkowski

bogus_zolai


остап сливинський


Адам (3)
bobkowski
bogus_zolai

Скажи: чого ти прийшов, а
не роззуваєшся?
                          Чи знов – як завжди –
на велосипеді, без рукавиць?
І зірвешся в найгірший нічний дощ,
прокинувшись голим
у темряві оранжереї?
                                  Вірний
єдиній своїй любові,
що розкрилась тобі колись,
                                         наче квітка,
на якій ти необережно заснув?
                                                Чи
будеш знов приїжджати під обвуглену
браму, щоб попросити пробачення
в кропиви і пирію?
                             Чи
будеш стояти, як городнє опудало?
Адам.
         Мої сини скоро будуть учити тебе.
Мої
кози покажуть тобі,
як пройти до води.


Історія (2)
bobkowski
bogus_zolai

Тепла і невідлучна від морозної ночі,
ніби руків’я від свого ножа.                                        
                                          Тіло --
її ніжне посольство.
Держава ж її – темні двори,
де можуть і вбити чужого.
                                         Я знаю,
я дозволяю половині її обличчя жити у темряві,
не пересуваю лампу.
І не питаю,
                   а вона сама починає розповідати.
Малий її прокидається,
ніби збивається з ритму сну.
                                           «Чотири доби, –
каже вона. – Тоді ми найдовше
не піднімались нагору.
На третій день – або ніч – закінчились свічки,
і я стала пригадувати,
                                  навмисно,
нічого конкретного,
просто вікно у кімнаті. Якийсь
день, який не почався
і не закінчився.
                        Вечір, коли йдеш до сну,
вимикаєш світло і знаєш, що в темряві
цвітуть дерева і полюють нічні птахи.
Ранок,
           коли дрімаєш навстоячки, а каша ніяк
не кипить.
                 І, може, всі ці роки
монотонного прокидання, коли нічого не діється,
нам призначені,
                         щоби ми,
ніби камінь,
що довго лежить на сонці і набирає тепла,
однієї поганої ночі
                            зігріли чиюсь щоку?».


Любов
bobkowski
bogus_zolai

Таке поколювання,
ніби теплий фаянс
береш перемерзлою рукою,

або тіло, затерпле зі сну,
переходить кімнату,
                     ще трохи кульгаве
і всміхнене.

Таке поколювання,
як тоді, коли батька
чомусь не голили вже кілька діб,
а він лежав,
                   ніби
солоний і перегрітий камінь,
і обіймав нас по черзі.

Таке поколювання, ніби
довго несеш ялинку крізь туге
від морозу повітря,
і знаєш, що хтось,
                             між людей,
вколисаних Найсвятішою Звісткою,
все ж чекає, не спить.


Історія
bobkowski
bogus_zolai

Неправда, я був тоді з ними.

Тепер я це добре пригадую.
Я допомагав кришити цеглину
й розмішував її у воді.
То була кава для наших дроздів – ми
додали ще трохи трави, їм
мало посмакувати. (Любов
у п’ять років нагадує неписьменного,
який гадає, ніби вся штука у тому,
щоб правильно тримати перо).
Дрозди стрибали поблизу, нахиляючи
голівки з цікавістю, але
жоден з них не наближався.
Ми розуміли, що з кавою щось не так.
Угорі хтось плеснув у долоні, з гілки
зірвались чужі птахи.
Треба було куштувати, але
бракувало відважних.
І тоді ми згадали про найменшого з нас,
Вадика чи Віталіка,
від якого у пам’яті замість імені –
лише мовчазність і криво підрізана гривка.
Він не пручався, майже. Після
перших розлитих крапель пив
дрібними ковтками буру мутну
рідину. Нарешті нам стало лячно,
ми побігли за ріг і лише визирали. Він
міг утікати чи принаймні відкласти
заболочену банку, але пив і пив.
І, тільки випивши майже все, почав плакати.

Ось чаша, ось я – ще нерозумніший,
ніж тоді. Дивлюсь,
як у мій бік летить камінь
з туманного берега.


П'ять хайку
bobkowski
bogus_zolai

Він би не згадав.
Але під груддю досі –
слід його руки.

*

Тривожні часи.
Я не впізнаю взуття,
що стоїть на ґанку.

*

Зібралися йти.
Але на самому дні
Залишився жар.

*

Я не знаю, де
її водила осінь.
Віддала в сльозах.

*

Після сну в саду
знаходжу підвечірок
просто в рукаві.


Ми з'їхали в ніч, як на великий пором
bobkowski
bogus_zolai


Орфей
bobkowski
bogus_zolai

                        Насправді ця історія
має передісторію, і вона –
про малого, який боявся води.
Але йшов з усіма на берег і видряпувався
на довгий камінь,
і коли хлопці стрибали у море, він залишався
стояти там, худий і розгублений,
                         і дивився, як віддаляються
голови у віялах бризок,
і сподівався лише на одне –
що жодна з них не обернеться.
                         А далі рушав до ближніх
будинків, стинаючи від безсилля
голови чортополохів,
                         інакший, ніж усі тут –
подібний на мідну струну, випадково
вплетену в кошик.
                          Ти знаєш цього малого?
Знаєш, у яку мить
зі злості виходить музика, ніби метелик
із перемерзлого кокона?
Знаєш, де він був до самого ранку, коли
батьки знайшли його у траві, спітнілого,
                           із заціпленими зубами?
І ще скажи: скільки злості може бути у вірші?
Саме стільки, щоб
заглушити сирен?


* *
bobkowski
bogus_zolai


Дякую: мабуть,
я нечасто проходив між лезами. Майже вся
вділена мені пітьма прошуміла поза моєю
спиною.
І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого
повернути –
                      все найгірше, що я чув або бачив,
мені не належить.
Але все ж забери собі 47-й рік.
                                                Я віддаю його, бо
більше ніхто тобі його не поверне.

Почну з листопада, коли
батьки мого батька стояли на
                                             залізничному насипі
зі своїми валізами й клунками, крихтами
назавжди не їхнього дому.
                                               Тут
їм сказали селитися, в цьому місиві з глини,
заліза і листя.
                          І якби не вітер,
що раптом зірвався й почав їх термосити
за коміри й рукави, вони
                                           залишилися б на ніч на колії,
у своїх
тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло.
Але зійшли і тремтіли до ранку
в рідкому чагарнику, і блукали
                                                      поміж дрімотою
і каламутним сном.
                                   А на ранок
уже не було до чого вертатись, вночі
проїхав локомотив.
                                  Послана по них смерть
подерла їхні валізи.

Найтихіша Руко, що ж,
ти спромоглася на вітер. Тепер забирай усе –
                                                                разом з тим вітром
і листям, і клаптями одягу, і потрощеними
склянками.
                    Я не навчився складати подяку
за одне зупинене жорно,
                                  за прірву, до якої стоїш спиною,
за ті рідкісні міліметри, на які помиляється
                                                                 їхня сталь.


1991
bobkowski
bogus_zolai

Не пам’ятаєш, хто придумав тоді
посилати їй листя в конвертах? Найвище
кохання мало говорити загадковою
мовою, правда?
І певно, вона підгледіла
когось із вас біля скриньки, бо
одного дня
мовчки висипала мені жмут
того листя на парту – клен, магнолію, крадений
олеандр з біологічного класу.
Тоді я хотів убитися, а тепер собі думаю:
чому вона цілий рік громадила весь той
гербарій? Чому не викидала,
що вона в ньому читала? Чи я,
звичайний, веснянкуватий, в товстих
окулярах,
вийшов перед нею на якусь притемнену сцену,
де вже звучав вступ до найглибшої таємниці?
Їй було лише смішно чи
вона вибігла з залу, засмучена,
як дитина,
що раптом помітила кеди вертепного янгола?
Хто скаже? Хто має силу
назад завертати світло?


Іван Олександрович
bobkowski
bogus_zolai

«Пам’ятаю, був там один малий,
насправді вже підліток, але
виглядав років на вісім, –
і його посилали до нас із листами,
ще часом передавали ним сир
або цукор,
бувало і так, що приходив
зовсім без нічого, але це
означало, що він десь загубив усе
по дорозі, бо його
ніколи не обшукували на вході, ніколи --
для них
його не існувало.
І знаєш, що я подумав: коли
ти пишеш вірш,
немовби посилаєш малого. І навіть
якщо він розгубить усе,
то пройде
до тих, хто по той бік,
як сам собі не зрозумілий знак,
пройде,
щоб просто помовчати з ними».


?

Log in