Дякую: мабуть,
я нечасто проходив між лезами. Майже вся
вділена мені пітьма прошуміла поза моєю
спиною.
І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого
повернути –
                      все найгірше, що я чув або бачив,
мені не належить.
Але все ж забери собі 47-й рік.
                                                Я віддаю його, бо
більше ніхто тобі його не поверне.

Почну з листопада, коли
батьки мого батька стояли на
                                             залізничному насипі
зі своїми валізами й клунками, крихтами
назавжди не їхнього дому.
                                               Тут
їм сказали селитися, в цьому місиві з глини,
заліза і листя.
                          І якби не вітер,
що раптом зірвався й почав їх термосити
за коміри й рукави, вони
                                           залишилися б на ніч на колії,
у своїх
тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло.
Але зійшли і тремтіли до ранку
в рідкому чагарнику, і блукали
                                                      поміж дрімотою
і каламутним сном.
                                   А на ранок
уже не було до чого вертатись, вночі
проїхав локомотив.
                                  Послана по них смерть
подерла їхні валізи.

Найтихіша Руко, що ж,
ти спромоглася на вітер. Тепер забирай усе –
                                                                разом з тим вітром
і листям, і клаптями одягу, і потрощеними
склянками.
                    Я не навчився складати подяку
за одне зупинене жорно,
                                  за прірву, до якої стоїш спиною,
за ті рідкісні міліметри, на які помиляється
                                                                 їхня сталь.

Не пам’ятаєш, хто придумав тоді
посилати їй листя в конвертах? Найвище
кохання мало говорити загадковою
мовою, правда?
І певно, вона підгледіла
когось із вас біля скриньки, бо
одного дня
мовчки висипала мені жмут
того листя на парту – клен, магнолію, крадений
олеандр з біологічного класу.
Тоді я хотів убитися, а тепер собі думаю:
чому вона цілий рік громадила весь той
гербарій? Чому не викидала,
що вона в ньому читала? Чи я,
звичайний, веснянкуватий, в товстих
окулярах,
вийшов перед нею на якусь притемнену сцену,
де вже звучав вступ до найглибшої таємниці?
Їй було лише смішно чи
вона вибігла з залу, засмучена,
як дитина,
що раптом помітила кеди вертепного янгола?
Хто скаже? Хто має силу
назад завертати світло?

«Пам’ятаю, був там один малий,
насправді вже підліток, але
виглядав років на вісім, –
і його посилали до нас із листами,
ще часом передавали ним сир
або цукор,
бувало і так, що приходив
зовсім без нічого, але це
означало, що він десь загубив усе
по дорозі, бо його
ніколи не обшукували на вході, ніколи --
для них
його не існувало.
І знаєш, що я подумав: коли
ти пишеш вірш,
немовби посилаєш малого. І навіть
якщо він розгубить усе,
то пройде
до тих, хто по той бік,
як сам собі не зрозумілий знак,
пройде,
щоб просто помовчати з ними».

Ти кажеш, ми
лише тікаємо з великого у мале
і назад –
такі всі наші розмови?

А пам’ятаєш ту гру, яку
ми вигадали одного літа, коли світ
був, як бурштин,
що довго терся між великих грудей,
а ми не могли всидіти і не мали
куди подітися, і трохи нудьгували, а
трохи були безстрашними воїнами,
що переступають поріг таємниці,

і ти – правда ж? – вибіг на сонце
з темної комори й казав, що ніби осліп,
що бачив бульбашки, повні
летючих мурах,
і ми також хотіли побачити,
тобто осліпнути, ми не знали, як так
буває, і бігали зі світла у темряву,
а потім назад, у розпечений двір,
переносячи у зіницях свій рій, золотавий
у тьмі і густо-синій у сонці, або
рожевий і сірий, або райдужний і геть
чорний, головне було – не затримуватись
ніде,

бо лише швидко рухаючись, ти бачиш
світло у темряві і темряву в світлі,
і в мерехтінні, напівосліплий, сам
стаєш тим, хто видимий лише зрідка –
стаєш ангелом, так перебігаючи.

І хто з нас відтоді спинився?

Сорі, що під ніч, може, недоречно. 
Музика, яка розриває все всередині. Аміра Меджунянін з Боснії.
Без відео, тільки картинка.