Не пам’ятаєш, хто придумав тоді
посилати їй листя в конвертах? Найвище
кохання мало говорити загадковою
мовою, правда?
І певно, вона підгледіла
когось із вас біля скриньки, бо
одного дня
мовчки висипала мені жмут
того листя на парту – клен, магнолію, крадений
олеандр з біологічного класу.
Тоді я хотів убитися, а тепер собі думаю:
чому вона цілий рік громадила весь той
гербарій? Чому не викидала,
що вона в ньому читала? Чи я,
звичайний, веснянкуватий, в товстих
окулярах,
вийшов перед нею на якусь притемнену сцену,
де вже звучав вступ до найглибшої таємниці?
Їй було лише смішно чи
вона вибігла з залу, засмучена,
як дитина,
що раптом помітила кеди вертепного янгола?
Хто скаже? Хто має силу
назад завертати світло?