bobkowski

Адам (3)

Скажи: чого ти прийшов, а
не роззуваєшся?
                          Чи знов – як завжди –
на велосипеді, без рукавиць?
І зірвешся в найгірший нічний дощ,
прокинувшись голим
у темряві оранжереї?
                                  Вірний
єдиній своїй любові,
що розкрилась тобі колись,
                                         наче квітка,
на якій ти необережно заснув?
                                                Чи
будеш знов приїжджати під обвуглену
браму, щоб попросити пробачення
в кропиви і пирію?
                             Чи
будеш стояти, як городнє опудало?
Адам.
         Мої сини скоро будуть учити тебе.
Мої
кози покажуть тобі,
як пройти до води.

bobkowski

Історія (2)

Тепла і невідлучна від морозної ночі,
ніби руків’я від свого ножа.                                        
                                          Тіло --
її ніжне посольство.
Держава ж її – темні двори,
де можуть і вбити чужого.
                                         Я знаю,
я дозволяю половині її обличчя жити у темряві,
не пересуваю лампу.
І не питаю,
                   а вона сама починає розповідати.
Малий її прокидається,
ніби збивається з ритму сну.
                                           «Чотири доби, –
каже вона. – Тоді ми найдовше
не піднімались нагору.
На третій день – або ніч – закінчились свічки,
і я стала пригадувати,
                                  навмисно,
нічого конкретного,
просто вікно у кімнаті. Якийсь
день, який не почався
і не закінчився.
                        Вечір, коли йдеш до сну,
вимикаєш світло і знаєш, що в темряві
цвітуть дерева і полюють нічні птахи.
Ранок,
           коли дрімаєш навстоячки, а каша ніяк
не кипить.
                 І, може, всі ці роки
монотонного прокидання, коли нічого не діється,
нам призначені,
                         щоби ми,
ніби камінь,
що довго лежить на сонці і набирає тепла,
однієї поганої ночі
                            зігріли чиюсь щоку?».

bobkowski

Любов

Таке поколювання,
ніби теплий фаянс
береш перемерзлою рукою,

або тіло, затерпле зі сну,
переходить кімнату,
                     ще трохи кульгаве
і всміхнене.

Таке поколювання,
як тоді, коли батька
чомусь не голили вже кілька діб,
а він лежав,
                   ніби
солоний і перегрітий камінь,
і обіймав нас по черзі.

Таке поколювання, ніби
довго несеш ялинку крізь туге
від морозу повітря,
і знаєш, що хтось,
                             між людей,
вколисаних Найсвятішою Звісткою,
все ж чекає, не спить.

bobkowski

Історія

Неправда, я був тоді з ними.

Тепер я це добре пригадую.
Я допомагав кришити цеглину
й розмішував її у воді.
То була кава для наших дроздів – ми
додали ще трохи трави, їм
мало посмакувати. (Любов
у п’ять років нагадує неписьменного,
який гадає, ніби вся штука у тому,
щоб правильно тримати перо).
Дрозди стрибали поблизу, нахиляючи
голівки з цікавістю, але
жоден з них не наближався.
Ми розуміли, що з кавою щось не так.
Угорі хтось плеснув у долоні, з гілки
зірвались чужі птахи.
Треба було куштувати, але
бракувало відважних.
І тоді ми згадали про найменшого з нас,
Вадика чи Віталіка,
від якого у пам’яті замість імені –
лише мовчазність і криво підрізана гривка.
Він не пручався, майже. Після
перших розлитих крапель пив
дрібними ковтками буру мутну
рідину. Нарешті нам стало лячно,
ми побігли за ріг і лише визирали. Він
міг утікати чи принаймні відкласти
заболочену банку, але пив і пив.
І, тільки випивши майже все, почав плакати.

Ось чаша, ось я – ще нерозумніший,
ніж тоді. Дивлюсь,
як у мій бік летить камінь
з туманного берега.

bobkowski

П'ять хайку

Він би не згадав.
Але під груддю досі –
слід його руки.

*

Тривожні часи.
Я не впізнаю взуття,
що стоїть на ґанку.

*

Зібралися йти.
Але на самому дні
Залишився жар.

*

Я не знаю, де
її водила осінь.
Віддала в сльозах.

*

Після сну в саду
знаходжу підвечірок
просто в рукаві.

bobkowski

Орфей

                        Насправді ця історія
має передісторію, і вона –
про малого, який боявся води.
Але йшов з усіма на берег і видряпувався
на довгий камінь,
і коли хлопці стрибали у море, він залишався
стояти там, худий і розгублений,
                         і дивився, як віддаляються
голови у віялах бризок,
і сподівався лише на одне –
що жодна з них не обернеться.
                         А далі рушав до ближніх
будинків, стинаючи від безсилля
голови чортополохів,
                         інакший, ніж усі тут –
подібний на мідну струну, випадково
вплетену в кошик.
                          Ти знаєш цього малого?
Знаєш, у яку мить
зі злості виходить музика, ніби метелик
із перемерзлого кокона?
Знаєш, де він був до самого ранку, коли
батьки знайшли його у траві, спітнілого,
                           із заціпленими зубами?
І ще скажи: скільки злості може бути у вірші?
Саме стільки, щоб
заглушити сирен?

bobkowski

* *


Дякую: мабуть,
я нечасто проходив між лезами. Майже вся
вділена мені пітьма прошуміла поза моєю
спиною.
І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого
повернути –
                      все найгірше, що я чув або бачив,
мені не належить.
Але все ж забери собі 47-й рік.
                                                Я віддаю його, бо
більше ніхто тобі його не поверне.

Почну з листопада, коли
батьки мого батька стояли на
                                             залізничному насипі
зі своїми валізами й клунками, крихтами
назавжди не їхнього дому.
                                               Тут
їм сказали селитися, в цьому місиві з глини,
заліза і листя.
                          І якби не вітер,
що раптом зірвався й почав їх термосити
за коміри й рукави, вони
                                           залишилися б на ніч на колії,
у своїх
тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло.
Але зійшли і тремтіли до ранку
в рідкому чагарнику, і блукали
                                                      поміж дрімотою
і каламутним сном.
                                   А на ранок
уже не було до чого вертатись, вночі
проїхав локомотив.
                                  Послана по них смерть
подерла їхні валізи.

Найтихіша Руко, що ж,
ти спромоглася на вітер. Тепер забирай усе –
                                                                разом з тим вітром
і листям, і клаптями одягу, і потрощеними
склянками.
                    Я не навчився складати подяку
за одне зупинене жорно,
                                  за прірву, до якої стоїш спиною,
за ті рідкісні міліметри, на які помиляється
                                                                 їхня сталь.

bobkowski

1991

Не пам’ятаєш, хто придумав тоді
посилати їй листя в конвертах? Найвище
кохання мало говорити загадковою
мовою, правда?
І певно, вона підгледіла
когось із вас біля скриньки, бо
одного дня
мовчки висипала мені жмут
того листя на парту – клен, магнолію, крадений
олеандр з біологічного класу.
Тоді я хотів убитися, а тепер собі думаю:
чому вона цілий рік громадила весь той
гербарій? Чому не викидала,
що вона в ньому читала? Чи я,
звичайний, веснянкуватий, в товстих
окулярах,
вийшов перед нею на якусь притемнену сцену,
де вже звучав вступ до найглибшої таємниці?
Їй було лише смішно чи
вона вибігла з залу, засмучена,
як дитина,
що раптом помітила кеди вертепного янгола?
Хто скаже? Хто має силу
назад завертати світло?

bobkowski

Іван Олександрович

«Пам’ятаю, був там один малий,
насправді вже підліток, але
виглядав років на вісім, –
і його посилали до нас із листами,
ще часом передавали ним сир
або цукор,
бувало і так, що приходив
зовсім без нічого, але це
означало, що він десь загубив усе
по дорозі, бо його
ніколи не обшукували на вході, ніколи --
для них
його не існувало.
І знаєш, що я подумав: коли
ти пишеш вірш,
немовби посилаєш малого. І навіть
якщо він розгубить усе,
то пройде
до тих, хто по той бік,
як сам собі не зрозумілий знак,
пройде,
щоб просто помовчати з ними».